Неділя, 22.09.2019, 12:57
Вітаю Вас Гість | RSS

Білокамінський освітній округ

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 109

Бужківська ЗОШ I ст.

 
Бужківська ЗОШ І ст.
 
 
  Про нашу першу вчительку, нашу духовну матір,
 добродійку, а найперше Людину з Великої Букви -
незабутню Теофілію Миколаївну Пелех.
   Увійшла вона в наше дитинство і залишилась назавжди в наших серцях і душах, як жінка дивної сили волі і любові до своєї нелегкої праці на просвітянській ниві. Запам’яталась вона нам завжди в чорній сукні і чорній пов’язці на передчасно посивілій розкішній косі, а найбільше запам’ятались її добрі материнські очі, голубі, як небо - з тихою зажурою.
   В нелегкі повоєнні роки прийшов в наше село о. Василь Пелех з молодою дружиною і двома донечками Любою та Нелею. Це був час, коли над Галичиною прокотилася хвиля відродження і молоде подружжя активно взялося за працю над відродженням нашого села. Своїми проповідями в церкві молодий священник закликав до єдності в вірі, до любові до свойого народу. У всьому вірною помічницею була молода дружина. Рано вона осиротіла. Було їй всього 4 роки, як померли її родичі (батько був священиком). Виховувалася вона зі старшим братом, спочатку у вуйка-священника, а пізніше у другого вуйка, у Львові, який працював в театрі (це я знаю зі слів самої вчительки). Вуйко кожен день водив її зі собою у театр, де вона перебуваючи за кулісами, вислуховувала всі репетиції в театрі і не дивно, що знала вона всі класичні п’єси і опери, такі, як ,,Наталка Полтавка”, ,,Ой не ходи Грицю”, ,,Чорноморці”, ,,Циганка Аза”, які вона з великим знанням справи, готувала з нашою молоддю вечорами в школі, бо іншого приміщення не було. Вистави відбувалися в стодолі священника, облаштованій сценою, а всі кошти зібрані з вистав складалися на будову своєї читальні ,,Просвіти”. І так в 1929 р.почалася будова читальні, в якій завирувало нове життя в усяких гуртках, таких, як ,,Рідна школа”, Союз Українок ,,Сокіл”, ,,Відродження”, де молодь складала присягу - не пити горілки, не курити. Це звичайно не подобалося польській владі і почалися всякі утиски і заборони зі сторони польських властей.
   Гірка доля випала цій священичій родині. Захворіла скарлатиною старша донечка Люба і померла в Золочівській лікарні. Тяжко переживало подружжя втрату обдарованої донечки, яка ще маленькою брала участь в концертах (прекрасно співала). Як кажуть в народі, біда сама не ходить, а сто за собою водить. Захворів о.Василь. Дались знати пережиті воєнні роки. О. Василь служив капеланом спочатку в австрійській армії, а пізніше в УГА, і був поранений в груди. Погіршилось його здоров’я і він помер в нашому селі, залишивши молоду дружину з кількамісячним немовлям на руках, без даху над головою, без засобів до життя... Як каже пословиця-за попом ще дзвони дзвонять, а попадю з села гонять. Та не так сталося з молоденькою вдовою в нашому селі. О.Василя похоронили в його родинному селі - Вільшаниці, а її молодій зламаній важкими переживаннями її ровесники (в тому числі і мій батько, її одноліток) винаймили по сусідству хату в Михайла Грицая, допомагали матеріально, хто чим міг, найшли няню для маленької донечки Нелі, а була це Ганя Сернючка , більше знана, як Ганя Козачиха. Ганя няньчила маленьку Нелю, а молоденька їмостуня засіла за підручники, щоб поновити свої педагогічні знання, які вона набула в учительській семінарії (так тоді називали інститут, в якому навчали педагогів, щоб здати так звану матуру і одержати диплом про педагогічну освіту). І от настав час, вона блискуче захистила цей диплом і одержала направлення в нашу початкову школу, де працювала під керівництвом тодішньої директорки
п. Марти Капітанець, із сусіднього села Белзець. Навчання тоді відбувалося по сільських хатах, а в той час вже йшло будівництво нової школи.
   Коли я пішла в перший клас, у1928-1929 навчальному році, мене вчила в першому класі незабутня наша перша вчителька, а директором тоді був п. Іван Сухінський, родом із Золочева. Завирувала праця цих двох педагогів і вже зимою відбулася перша у моєму житті Свято-Миколаївська вистава. Пам’ятаю був дуже глибокий сніг і великий мороз. Всі дівчатка з першого і другого класу були Ангелами, але всі мали німі ролі, в так званому ,,Живому образі" навколо Святого Миколая . І тільки мені випала роль Ангела, який вручав маленькій дівчинці велику ляльку. Друга вистава відбувалася літом на канікулах, а називалася вона ,,Воскресіння весни". Всі дівчатка з 3-4 кл. були квітами, а першокласниці- метеликами.
   Через 2 чи 3 роки відійшов і п. Сухінський, залишилася п. Теофілія сама і директор і вчителька. Може тому, що не залишили селяни її в лихій годині, а може дійсно в її душі була ця іскорка дару Божого, яка не кожному дана, бо в школі завирувало нове життя. З ранку трудилася вона, як та бджілка. Працювала вона в дві зміни - зранку 1-3 кл., а пізніше 2-4 кл. і все сама. А класи були не такі, як зараз, а найменше- 20 чоловік. І де тільки знаходила стільки сил ця тендітна жінка. Бо навчанням в школі не обмежувалась її праця.
   Цілий день вирувало життя в школі. Ми учні, прийшовши зі школи, нашвидкоруч щось перекусили, зробили домашні завдання і дальше бігли до школи на репетиції хору чи на які другі заняття. А вечорами були заняття вечірньої школи для дорослих, де навчалась доросла молодь і наші батьки. В школі на стіні висів хрест з Розп’яттям Христовим і кожний день навчальний починався молитвою і побожною піснею. Пам’ятаємо, як літом, наші батьки йдучи в поле ставали і побожно знімали шапки і слухали, як з відчинених вікон школи линула пісня ,,Пливи світами", чи другі побожні пісні. Ішли вони на працю зі спокійною душею, бо знали, що їхні діти під надійною опікою. І так готувала наша дорога вчителька Свято - Миколаївські вистави з роздачею подарунків, Свята Матері, Шевченківські концерти та інші імпрези.
   Та не так все весело і радісно було, польські окупанти розуміли, що треба рубати під корінь нашу школу.Cпочатку замінили вивіску на нашій школі і замість ,,Рідна школа» стала ,,Повшехна», а дальше захотілося окупантам, щоб навчання в нашій школі відбувалося польською мовою. Та наші батьки не побоялися ні жандармів, ні польської влади, зібрали підписи і відстояли нашу школу. Залишилася вона україномовною, а польська мова вводилася з другого класу, як предмет. Тоді стали підсилати молодих польських вчительок. Першою була Ліля Стаховіч, яка не вчила нас ні мови, ні математики, а взяла собі малювання, співи, гімнастику. Можна собі уявити, як краялось серце нашої дорогої вчительки, коли вона спостерігала за нашими іграми, а ми як дурні козенята, стрибали за козою - вчителькою і виспівували по польськи: ,,Ми єстесьми краснолювські –гоп-са-са».
   Ні наша дорогенька, не пропала марно ваша праця і іскорка любові до нашої рідної мови, до Батьківщини,яку ви запалили в наших серцях і досі жевріє і ніколи не погасне. А до тих, які забули її настанови і навчання вона звернулась би словами Шевченка: ,,Схаменіться недолюдки, діти юродиві, подивіться на рай тихий, на свою Вкраїну, полюбіте щирим серцем велику руїну». Навчальний рік у нас завжди починався Службою Божою, на яку ми йшли парами під проводом вчительки і просили ласки і Божої помочі у навчанні. Також на майські богослужіння ми всі обов’язково ходили. Наша учителька щороку купувала чотири великі свічки на офіру і ті свічки щовечора на маївці світили по черзі дівчата зі школи, яких призначала вчителька. А коли її учениці виходили заміж, то наречена залишала весільних гостей під церквою і поспішала до школи, до своєї духовної матері на поклін. І вона благословила, як рідна мати і давала добрі настанови на нелегке подружнє життя. Може тому, що стільки щирих зусиль віддала вона підростаючому поколінню наше село належало до найбільш свідомих.
   Літа минали, мінялись окупанти за окупантами, а вона залишалася вірною своїй професії і працювала, хоч уже з підірваним здоров’ям. На допомогу їй прийшли дочка Неля і зять Володимир Пелех. Школа наша стала неповною середньою і п. Володимир молодий, енергійний став її директором. Чудом спасся від арешту в 1941р. Тому не став чекати приходу визволителів в 1944р. Зібрав свою маленьку сім’ю, бо на цей час вже була у них донечка Даруся і емігрував за кордон. Яка доля емігранта відомо всім. Спочатку опинилася вся сім’я в далекій Австралії, а пізніше переїхали до Америки і опинилися в далекій Філадельфії, де і померла наша дорога, незабутня учителька, духовна мати у невтомній тузі за рідним краєм. Там її і похоронили.
   Ми впевнені, що якби її могилка була в нашому селі, то ніколи не заросла би стежинка до її могили. Ми, її учні, дуже хотіли б, щоб здійснилася наша заповітна мрія і нашу школу назвали іменем нашої першої вчительки – Теофілії Пелехової. Низький уклін цій світлій постаті, духовній матері, Людині з Великої літери від усіх її учнів, а насамперед від моїх однорічників, яких нажаль так мало залишилося в живих. Всіх нас вона від першого класу по четвертий вчила вже в цій новій школі, якій вже 70.
1997р. В честь 70-ти річчя Бужківської початкової школи
Спогади жительки села Бужок Марії Гуди
 
 
 
Форма входу
Календар
«  Вересень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Copyright MyCorp © 2019
Зробити безкоштовний сайт з uCoz